Суд першої та апеляційної інстанцій позовні вимоги задовольнили частково, водночас відмовивши відповідачу. Свою позицію суди мотивували відсутністю бажання обох сторін передати спір на розгляд до третейського суду та наявністю в позивача конституційного права на звернення до господарського суду.

Однак з таким рішенням не погодилася колегія суддів Господарського суду Верховного суду.

Верховний суд вказав, що угода про передачу всіх спорів на вирішення третейським судом недійсною не визнавалась, вона є чинною та відповідає вимогам законодавства, а тому є обов'язковою для сторін.

Відповідно до ст. 12 ГКУ, підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами на вирішення третейського суду, крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб, спорів, передбачених пунктом 4 частини першої цієї статті, та інших спорів, передбачених законом. Рішення третейського суду може бути оскаржено в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Водночас, відповідно до ст. 226 ГКУ, суд залишає позов без розгляду, якщо сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення третейського суду або міжнародного комерційного арбітражу, і від відповідача не пізніше початку розгляду справи по суті, але до подання ним першої заяви щодо суті спору надійшли заперечення проти вирішення спору в господарському суді, якщо тільки суд не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана.

Таким чином, обов’язок виконувати вимоги третейської угоди не може вважатися обмеженням права позивача на звернення до суду.

Відповідний висновок був зроблений Верховним судом 05 лютого 2019 року  у справі № 913/783/17.