Приводом став перегляд рішень попередніх інстанцій справи про оспорювання батьківства. У цій справи районний суд, з рішенням якого погодився й апеляційний суд, відмовив у задоволенні позову щодо оспорювання батьківства. Суд зазначив, що позивач не спростував факту свого батьківства стосовно дитини, цей факт також встановлений судовим рішенням про стягнення аліментів з позивача, а тому не підлягає доказуванню. Крім того, на момент подання заяви про встановлення батьківства позивач достеменно знав, що він не є батьком дитини, проте дав згоду на те, щоб його записали її батьком.

Однак Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати КЦС відповідне рішення скасував й передав справу на новий розгляд до апеляції. І ось чому: 

✅ Відповідно до ст. 56 Кодексу про шлюб та сім’ю України особа, записана батьком дитини за її заявою або за спільною заявою з матір’ю дитини, не має права оспорювати батьківство, якщо в момент подачі заяви їй було відомо, що вона фактично не є батьком цієї дитини.

✅ За позицією ЄСПЛ, на сьогодні ДНК-тест є єдиним науковим методом точного встановлення батьківства стосовно конкретної дитини; його доказова цінність суттєво переважає будь-який інший доказ, наданий сторонами, з метою підтвердити або спростувати факт оспорюваного батьківства (рішення від 7 травня 2009 року у справі «Калачова проти Російської Федерації», заява № 3451/05, § 34).

На підставі вищевикладених суперечливих положень, ВС дійшов висновку, що суд не врахував того факту, що позивач міг достовірно знати про своє батьківство стосовно дитини лише після проведення та ознайомлення з висновками молекулярно-генетичної експертизи ДНК, від проведення якої відповідачка ухилилася.

✅ Висновки експертизи, у тому числі судово-генетичної, необхідно було оцінювати з урахуванням положень ст. 212 ЦПК України, згідно з якою жоден доказ не має для суду наперед установленого значення, він оцінює докази в їх сукупності, а результати оцінки відображає в рішенні з наведенням мотивів їх прийняття чи відхилення.

✅Якщо ухилення сторони у справі зазначеної категорії від участі в експертизі або від подання необхідних матеріалів, документів тощо унеможливлює її проведення, суд відповідно до ст. 146 ЦПК України може визнати факт, для з’ясування якого її було призначено, або відмовити в його визнанні (залежно від того, хто зі сторін ухиляється, а також яке значення має для них ця експертиза).

Апеляційний суд, встановивши, що причиною непроведення експертизи є неявка на експертизу відповідачки разом із дитиною, на порушення вимог процесуального закону не надав цим обставинам, а також відповідним доводам позивача, належної правової оцінки. При цьому суд не встановив, чи були у відповідачки умисні дії, оскільки матеріали справи не містять доказів належного її повідомлення про час та місце відбору біологічних зразків з метою проведення вказаної експертизи.

З повним текстом постанови Верховного Суду від 6 травня 2020 року у справі № 201/11183/16‑ц (провадження № 61-23601св18) можна ознайомитись за посиланням.