Втім, зазначимо, що іншою статтею ЦК України, а саме ст. 509 передбачено, що зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов’язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Підстави для виникнення таких зобов’язань викладені у ст. 11 ЦК України, це зокрема:
- договори та інші правочини;
- створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;
- завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;
- інші юридичні факти.
За обставинами справи, рішення щодо якої переглядав Верховний суд, особа звернулась із позовом про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних за несвоєчасне виконання вироку в частині стягнення з відповідача на її користь 770 000 грн матеріальних збитків та 10 000 грн відшкодування моральної шкоди.
Судами перших двох інстанцій позовні вимоги було задоволено. У своїй касаційній скарзі відповідач наполягав на тому, що приписи статті 625 ЦК України регулюють зобов'язальні правовідносини та поширюються на порушення грошового зобов'язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду (договірне зобов'язання), а отже ці приписи не повинні застосовуються до спірних правовідносин, які виникли з недоговірного зобов'язання (делікту), адже письмового договору вони не укладали.
Підтримуюючи рішення судів попередніх інстанцій, Велика Палата нагадала, що завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди породжує зобов'язання між особою, яка таку шкоду завдала, та потерпілою особою. Залежно від змісту такого зобов'язання воно може бути грошовим або негрошовим.
З аналізу норм ст. 625 ЦК України випливає, що у вказаній статті визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи статті 625 ЦК України поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.
Як наслідок, таким рішенням Велика палата Верховного суду відступила від правової позиції ВСУ у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15, відповідно до якої правовідносини, що виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України «Про виконавче провадження», і до них не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов'язання, у т.ч. ст. 625 ЦК України (постанова ВС/ВП від 16.05.2018 у справі № 686/21962/15-ц).
